Свою трудову і громадську діяльність Ф.А. Лизогуб розпочав  5 грудня 1883 р. на посаді помічника секретаря з’їзду мирових суддів Чернігівського судово-мирового округу. З 1888 по 1897 рр. Федір Лизогуб займав посаду предводителя Городянського повітового дворянства. У період з 1896 р. по 1899 р. Городянське повітове земське зібрання обирало Ф.А. Лизогуба почесним мировим суддею по Городянському повіту. В 1895, 1896 і 1899 і 1911 рр. його обирали почесним мировим суддею по Лохвицькому повіту.

         Діяльність в органах земського самоврядування Федір Лизогуб розпочав у 1888 р.  коли зайняв посаду предводителя Городянського повітового дворянства, адже згідно з Положенням про губернські і повітові земські установи 1864 р. предводитель дворянства одночасно виконує обов’язки голови земського зібрання. Посаду голови Городянського повітового земського зібрання Ф.А. Лизогуб займав до 1897 р.   Окремим періодом діяльності Федора Лизогуба в органах земського самоврядування стала діяльність на посаді гласного Лохвицького повітового земства Полтавської губернії. Його обирали гласним Лохвицького повітового земства по землевласницькій курії у 1899, 1901, 1904 1907 і 1910 роках. Не зважаючи на те, що у 1901 р. Ф.А. Лизогуб очолив губернську земську управу, він регулярно відвідував засідання Лохвицьких чергових повітових земських зібрань.  Під час чергової земської сесії у вересні 1901 р. Лохвицьке повітове земське зібрання обрало Ф.А. Лизогуба губернським гласним.

       8 грудня  1901 р. під час чергової 37 сесії Полтавського губернського земського зібрання гласні обрали Ф.А. Лизогуба головою губернської земської управи («за» – 41,  35 – «проти»). Полтавські губернські гласні обирали Ф.А. Лизогуба на посаду голови губернської земської управи на чергових сесіях у 1904, 1907, 1910 і 1913 роках. Під час кожних наступних виборів Федір Лизогуб користувався все більшою підтримкою земських гласних.

         Як губернський гласний і голова земської управи Ф.А. Лизогуб брав участь у переважній більшості засідань чергових та позачергових земських сесій. Про це, зокрема, свідчать результати перевірки роботи управи ревізійною комісією за 1904-1905 рр. Так, з 40 засідань чергової сесії 1904 р. Ф.А. Лизогуб брав участь у роботі 34 засідань. На черговій земській сесії 1904 р. було ухвалено 200 постанов і у розробці практично кожного із них брав участь голова земської управи. Переважна більшість доповідей управи земському зібранню супроводжувалась роз’ясненнями та відповідями на запитання гласних голови управи.

        Федір Андрійович активно захищав інтереси управи у губернському зібранні. У січні 1907 р. управа подала у відставку у зв’язку звинуваченням частини гласних у погіршенні ефективності роботи управи. Після виступу Ф.А. Лизогуба, у якому він довів безпідставність таких звинувачень, зібрання відмовилося приймати відставку управи.

       Ф.А. Лизогуб дбав про соціальний захист земських службовців та членів їх родин. Так, за його клопотанням майже щорічно земське зібрання ухвалювало рішення про видачу премій службовцям управи наприкінці року, пропонував гласним внести до кошторису одну тисячу карбованців на лікування земських службовців, ініціював підвищення заробітної плати службовцям земської канцелярії  та встановлення стипендій дітям земських службовців.

      До безпосередніх функціональних обов’язків Ф.А. Лизогуба як голови губернської земської управи відносилась організація роботи управи та контроль за виконанням службових обов’язків членів управи і підпорядкованих управі підрозділів. Ф.А. Лизогуб визначав порядок денний засідань управи та головував під час проведення засідань. На початку ХХ ст. відбулося структурне удосконалення губернської управи. У 1904 р. з метою покращення земської медицини за пропозицією Федора Лизогуба земство створило  медико-санітарне бюро і медичну раду. Ф.А. Лизогуб за посадою очолював     економічну раду – дорадчий і координуючий органи до відання якого відносилася розробка заходів з питань розвитку місцевого виробництва і торгівлі, удосконалення системи кредитування та організації праці. З метою підвищення ефективності роботи канцелярії – апарату  управи  Ф.А. Лизогуб у 1902 р. ініціював прийняття земським зібранням нової «Інструкція про порядок діловодства» 1902 р., яка передбачала запровадження нових посад та новий розподіл обов’язків між службовцями канцелярії.

         Завдяки ефективній роботі Ф.А. Лизогуба за складних соціально-економічних умов початку ХХ ст. Полтавському земству вдавалося забезпечувати конструктивну співпрацю між земським губернським зібранням і управою. Запорукою успішного виконання Ф.А. Лизогубом своїх службових обов’язків була конструктивна робота із міністром МВС, губернатором, очільниками інших вищих та місцевих органів державної адміністрації.  За посадою Ф.А. Лизогуб входив до складу Губернського із земських і міських справ присутствія, яке очолював губернатор.

        Губернське зібрання неодноразово обирало Ф.А. Лизогуба для участі у Всеросійських земських з’їздах. Він очолював делегації від Полтавського земства на численних земських виставках та загальнодержавних заходах.

          Ф.А. Лизогуб підтримував проведення столипінських реформ, які мали за мету розвиток  ринкових відносин у аграрній галузі, адже від розвитку аграрної галузі у значній мірі залежав розвиток земського самоврядування у Полтавській губернії. За посадою він входив до складу губернської землевпорядної комісії, яка розпочала свою діяльність у 1907 р. На неї покладалося проведення землевпорядних робіт для створення одноосібних селянських (фермерських) господарств.  1907 р. його було обрано у Раду зі справ місцевого господарства при МВС для підготовки законопроектів у Державну Думу. Федір Лизогуб був одним із засновників Обласної земської переселенської організації, керівні органи якої діяли при Полтавській губернській управі.

        Ф.А. Лизогуба не можна зараховувати до числа активних учасників земського ліберально-демократичного руху. Але немає сумнівів у тому, що він був прихильником демократичних перетворень, підтримував розвиток української мови і національної культури. Як представник партії октябристів, він підтримав вимоги про проведення демократичних реформ у період революції 1905-1907 р. Особливо яскраво патріотична позиція Ф.А. Лизогуба   проявила себе під час будівництва приміщення Полтавського губернського земства. Як голова губернської земської управи він очолив спеціальну комісію, котра мала затвердити проект будинку. У 1909 р. під час офіційного візиту до Полтави з нагоди 200-річчя Полтавської битви  імператор Микола ІІ висловив своє незадоволення національними мотивами в оздобленні будинку Полтавського губернського земства.

       Ф.А. Лизогуб був одним із ініціаторів спорудження пам’ятника І. Котляревському в Полтаві та фінансував видання творів письменника, сприяв розвитку художньо-промислової школи імені М. Гоголя в Миргороді.            

       Як встановив  автор, Ф.А. Лизогуб брав участь у роботі 51 чергової губернської земської сесії, котра розпочалась 20 січня 1916 р. Його було звільнено з посади голови губернської земської управи  рішенням Полтавського земського зібрання під час позачергового засідання  24 травня 1916 р. у зв’язку із призначенням до складу комісії для організації земського самоврядування на Кавказі.

         Завдяки діяльності Ф.А. Лизогуба на посаді голови Полтавської губернської земської управи у період з 1901 по 1916 рр. відбулося організаційне удосконалення роботи управи, запроваджено низку нових підрозділів при управі, що сприяло підвищенню рівня ефективності її роботи. Виважена позиція Ф.А. Лизогуба забезпечувала конструктивну співпрацю між земським зібранням і управою, між земством і органами державної влади. Він підтримував необхідність демократизації як державного ладу Росії взагалі, так і демократизації земського самоврядування зокрема. Як голова земської управи Ф.А. Лизогуб сприяв розвитку української національної культури, дбав про соціальний захист земських службовців.

        У 1916 р. Ф.А. Лизогуба було призначено членом Ради земського самоврядування і начальником канцелярії при намісникові Кавказу. Після Лютневої революції 1917 р. Федір Андрійович займав посаду завідувача департаменту іноземних справ при Тимчасовому уряді Росії в Петрограді. Після більшовицького перевороту у жовтні 1917 р. він прибув до Києва де отримав посаду консультанта із земельних питань при Генеральному Секретаріаті Центральної Ради. За часів гетьманату  П. Скоропадського у квітні 1918 р. Ф.А. Лизогуб очолив Міністерство внутрішніх справ, а з травня по листопад 1918 р. займав посаду Голови Ради Міністрів Української Держави. Під керівництвом Федора Андрійовича було проведено значну роботу для створення центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, судоустрою, Державної варти, сухопутних військ та військово-морського флоту, відродження українського козацтва. Значних здобутків досягнуло Міністерство закордонних справ уряду  Ф.А. Лизогуба. За цей час Українська Держава створила 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах світу. На власній території створено 12 дипломатичних і 42 консульських представництва із 24 держав.

        Ф.А. Лизогуб дотримувався ліберально-консервативних поглядів і категорично відкидав більшовицькі експерименти. Він виступав за проведення соціальних реформ, поступову українізацію державно-політичного життя, за єдину українську православну Церкву. Тому прихід до влади більшовиків змусив Ф.А. Лизогуба залишити Україну. Він помер у 1928 р. у Бєлграді (Сербія).

         Козаченко А.І. Федір Лизогуб – видатний діяч земського самоврядування кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Держава і право. Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. – К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2015. – Вип. 67. – С.76-85.         

The post Федір Андрійович Лизогуб appeared first on Полтавський юридичний інститут.

          Завдяки дворянському походженню Трегубов В.П. отримав  гарну освіту. Він пройшов курс навчання у другій Харківській гімназії. Вищу освіту Трегубов В.П. здобував у Харківському імператорському університеті на юридичному факультеті (нині – Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого), який успішно закінчив у 1867 р.

        Знання, отримані у одному із найкращих юридичних вишів країни, дали можливість Трегубову успішно розпочати трудову діяльність, яка припала на час проведення судової реформи у Російській імперії та на території етнічних українських губерній. У 1867 р.  він отримав посаду слідчого при новоутвореній Харківській судовій палаті. Але вже наступного року його було переведено до Полтави для роботи, що мала за мету організацію Полтавського окружного суду та мирових судів, передбачених законодавством судової реформи 1864 р. У період із 1870 по 1889 рр. Віктор Павлович працював на посаді дільничного мирового судді   м. Полтави. Згідно «Запровадження судових установлень» 1864 р., мирових суддів, дільниці яких знаходилися на території міст, обирало міське самоврядування терміном на три роки. До підсудності мирових суддів відносилися справи про незначні цивільні правопорушення (сума позову до 500 крб.) та нетяжкі кримінальні злочини (справи про порушення громадського порядку та крадіжки майна на суму не більше 300 крб.). Головною метою діяльності мирового судді було примирення сторін. Порівняно із іншими посадами у судових установах, робота мирового судді була найбільше завантаженою. Мирові судді користувалися авторитетом і повагою, як у місцевого населення, так і у державних чиновників. Впродовж 19 років гласні Полтавської міської думи сім разів обирали  Трегубова В.П. мировим суддею, що переконливо свідчить про його високий професіоналізм та підтримку місцевої громади.

        У зв’язку із проведенням судової контрреформи 1889 р. і ліквідацією мирової юстиції, Трегубов В.П.  залишив роботу мирового судді. Того ж року Віктор Павлович був обраний гласним Полтавської міської думи, яка у свою чергу обрала його міським головою. Цю посаду він обіймав до 1906 р. Відповідно до «Міських положень» 1870 і 1892 рр. термін повноважень гласних міського самоврядування складав чотири роки. Дума обирала Трегубова В.П. міським головою п’ять разів. Згідно законодавства міський голова вів засідання міської думи, очолював міську управу, входив до складу Губернської із земських і міських справ присутності.

         Завдяки невтомній праці Трегубова В.П. на посаді міського голови у Полтаві розпочалася електрифікація міста, розпочато встановлення телефонного зв’язку, збудовано театр і народний будинок, покращено медичне обслуговування, збільшено кількість народних шкіл. З метою побудови водогону, у 1897 р. Віктор Павлович відвідав Санкт-Петербург, де зустрівся із міністром МВС І.Л. Горемикіним та міністром фінансів С.Ю. Вітте і переконав їх у необхідності проведення такої роботи. А вже 1900 р. у Полтаві відбулося урочисте відкриття водогону.

         За ініціативи міського голови  було відкрито новий навчальний заклад – Третє міське початкове училище імені Стефановича.       

Трегубов В.П. активно займався і громадською діяльністю. Він перебував на посаді директора Полтавського Олександрівського притулку, був почесним членом Полтавського губернського піклування за дитячими притулками, почесним опікуном Полтавського реального училища, почесним мировим суддею по Полтавському повіту.

      На жаль, Трегубов В.П. не став на шлях захисту українських національних інтересів. У своїй діяльності він керувався виключно нормами законодавства Російської імперії, навіть якщо це обмежувало національні права українського народу. 30 серпня 1903 р. під час урочистостей з нагоди відкриття пам’ятника І. П. Котляревському він намагався заборонити виступи українською мовою на вимогу міністра МВС.

       Рішенням міської думи у 1902 р. ім’ям Трегубова В.П. названо училище та одну із вулиць Полтави.  У 1903 р. за самовіддану громадську діяльність міська дума обрала його почесним громадянином Полтави. Цього ж року Трегубов В.П. отримав чин дійсного статського радника.

          Козаченко А.І., доктор юридичних наук, доцент, завідувач кафедри теорії та історії держави і права Полтавського юридичного інституту НЮУ імені Ярослава Мудрого.

The post Віктор Павлович Трегубов appeared first on Полтавський юридичний інститут.

Гордон Володимир Михайлович – вчений-правознавець, доктор цивільного права, професор, доктор юридичних наук, академік Всеукраїнської Академії Наук (1925 р.).

Народився 25 жовтня 1871 р. у місті Лохвиця Полтавської губернії. В 1890 р. закінчив Кишинівську гімназію.

У 1894 р. закінчив юридичний факультет Імператорському Санкт-Петербурзького університету, після закінчення якого був залишений в університеті для підготовки до наукової та викладацької діяльності під керівництвом професора Миколи Дювернуа. 1903 р. захищає магістерську дисертацію «Підстава позову в складі зміни позовних вимог», а 1907 р. – докторську дисертацію «Позови про визнання».

У 1901 – 1906 рр. викладав у Демидовському юридичному ліцеї в Ярославлі. З 1906 р. викладав у Імператорському Харківському університеті та інших навчальних закладах цивільне право і цивільний процес. У 1917 р. став сенатором цивільного касаційного департаменту Сенату.

Протягом 1919 – 1920 рр. працював професором Таврійського університету. З 1920 р. – завідувач кафедри цивільного і торгового права, а також декан правового факультету Харківського інституту народного господарства. Водночас був завідувачем правового відділу Наркомату внутрішньої торгівлі УСРР, брав участь у розробці багатьох законопроектів.

Обраний дійсним членом Всеукраїнської Академії Наук 9 березня 1925 р.

Помер В. М. Гордон 3 січня 1926 р. у Харкові.

Наукова діяльність В. М. Гордона значно вплинула на розвиток науки в галузі як матеріального, так і процесуального права. За час своєї тридцятирічної наукової діяльності написав близько 100 наукових праць. Усі вони відзначалися фундаментальністю, широтою і глибиною досліджень, логікою викладу.

Певна кількість наукових праць, зокрема таких, як «Право на позов», «Передача позовів», «Збільшення позову процентами», «Відсутність права на позов» тощо, а також магістерська і докторська дисертації були присвячені поглибленій розробці питань цивільного процесу. І нині докторська дисертація «Позови про визнання» є однією з основних робіт у галузі науки про позови.

Вважається засновником харківської наукової школи правознавців.

Окремі праці науковця:

Гордон В. М. Основание иска в составе изменения исковых требований. – Ярославль: Тип. Губ. правления, 1902. – 316 с. (захищена 1902 р. в Імператорському Санкт-Петербурзькому університеті магістерська дисертація).

Гордон В. М. Иски о признании. – Ярославль: Тип. Губ. земск. управы, 1906. – 370 с.

Гордон В. М. Система советского торгового права. Обзор действующего законодательства по внутренней торговле. – 2-е изд. – Харьков: Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1927. – 196 с.

Джерела:

https://uk.wikipedia.org/wiki/Гордон_Володимир_Михайлович

http://www.logos.biz.ua/proj/yar/280.htm

The post Гордон Володимир Михайлович appeared first on Полтавський юридичний інститут.

У 1880 році він захистив магістерську дисертацію за темою “Про злодійство-крадіжку з російського права. Історико-догматичне дослідження”. Після цього його було відряджено для вдосконалення в юридичних науках в Німеччину. Протягом двох років молодий правознавець слухав лекції в Лейпцігському і Гейдельберзькому університетах . В якості нової теми своїх наукових досліджень він обрав злочину проти релігії.У 1883 році Л.С. Белогріц-Котляревський був призначений в Демидівський юридичний ліцей у м Ярославлі на посаду доцента по кафедрі кримінального права. У 1886 році він успішно захистив на юридичному факультеті Імператорського Санкт-Петербурзького університету докторську дисертацію по темі: “Злочини проти релігії в найважливіших державах Заходу. Історико-догматичне дослідження”. У тому ж році текст її був виданий в Ярославлі у вигляді книги.У передмові до свого докторського дослідження Белогріц-Котляревський зазначив, що воно має своїм предметом “злочин, найважливіша роль якого відійшла в область історії, в морок Середньовіччя”. Однак, підкреслив він, вивчення даного явища як і раніше не позбавлене значення, “так як охорона релігії і тепер необхідна не тільки в інтересах особистості – свободи її совісті, але і в інтересах самого суспільства, одним з життєвих умов існування і розвитку якого релігія до сих пір служить “. Робота Белогріц-Котляревського про злочини проти релігії стала першою в юридичній літературі монографією по цій темі.Автор розглянув в ній питання про ставлення до релігійної свободи в стародавньому світі і середньовічному суспільстві, описав коло злочинів проти релігії в староєврейською праві, римському праві, праві західноєвропейських країн (в основному Німеччині, Франції та Англії) в епохи Середньовіччя і Відродження. Він дав історичний нарис реформаторських навчань про ставлення держави до релігійної свободи і про вплив їх на кримінальне законодавство в період до кінця XVIII століття. Останню главу дисертації Белогріц-Котляревський присвятив злочинів проти релігії в чинному праві.На його думку, вже один той факт, що релігійні вірування, що переходять в своєму зовнішньому прояві в культ, існували у всіх народів, робить необхідним визнання права на свободу віросповідання цих вірувань і відправлення культу. Але не задовольнившись цим висновком і виправданнями даного права, які висувалися великими письменниками і філософами, Белогріц-Котляревський вибудував власну аргументацію в його захист.”Релігійні вірування, якими людина намагається пояснити, чи самостійно або на підставі готових навчань, положення свого я серед світобудови і визначити ставлення до себе подібним, – писав він, – суть ніщо інше, як одна з форм людської думки взагалі, подібно філософських вчень або доктринам, і до того ж найважливіша, тому що вони, по-перше, складають надбання мас, тим часом як останні – лише окремих особистостей, і, по-друге, служать підставою моралі цих мас, її догматичної санкцією.Право на свободу релігійної думки, таким чином, є природний наслідок права на свободу людської думки взагалі. З права ж на свободу релігійної думки само собою випливає і право на різні форми її зовнішнього вираження, бо останнє лежить в природі людини.Але зовнішнє вираження релігійної думки передбачає не одне тільки повідомлення її іншим; у більшості людей воно переходить в особливе почуття, яке, подібно почуттю взагалі до особливо шанованим істотам, потребує матеріальних актах свого вираження, в тих чи інших жестах або рухах, якими людина виражає своє шанування обоготворял предметів. Звідси витікає право людини на зовнішні релігійні дії, що здійснюються як одноосібно, так і колективно, сукупність яких називається культом “.Белогріц-Котляревський виділяв в праві релігійної свободи три “кардинальних” права: 1) “право свободи совісті чи свободи висловлювати свої переконання в області релігії приватно або публічно, а отже, і в формі пропаганди або прозелітизму” , 2) ” право вільного богослужіння, тобто вільного відправлення культу за правом своїм або церемоній останнього, освяченим релігійними віруваннями послідовників цього культу “, 3)” право вільного освіти і самоврядування релігійних громад, тобто свобода виникнення останніх без попереднього дозволу держави, а також самостійність у встановленні релігійних догм, культу, ієрархії і дисципліни “.Визнаючи, що право релігійної свободи, як і будь-яке право, “потребує охорони його державою, яка може сягати до кримінальних заходів впливу в тих випадках, коли предмет порушення – релігійні інтереси, що представляють істотно важливі умови буття суспільства і його розвитку”, Белогріц- Котляревський зазначав при цьому, що погляд на об’єкт злочинів проти релігії зі зміною історичних епох радикально змінювався. У середні віки, як було показано в дисертації, об’єктом таких злочинів вважалося “саме Божество з усім сонмом нижче його стоять духовних істот, а також релігійні вірування, обряди і предмети, що входили в зміст культу останнього”.В кінці XVIII століття об’єктом злочинів проти релігії стали вважати в юриспруденції і в законодавстві (наприклад, в прусському земському праві) «не Божество само по собі і пов’язані з ним предмети культу, а церковні громади, ображати в їх релігійних почуттях шляхом паплюження предметів шанування”.У XIX столітті в зазіханнях проти релігії стали вбачати напад не тільки на право релігійних громад, а й “на загальні релігійні підстави державного порядку”. Об’єктом таких злочинів була визнана сама релігія як життєве умова існування суспільства. Дана теорія знайшла своє вираження в Австрійському кримінальному уложенні і творах австрійських і німецьких правознавців.Оцінюючи зазначені теорії, Белогріц-Котляревський зазначав, що перші дві з них не витримують ніякої критики. За його словами, “особисто проти божества не може бути скоєно злочин; його буття знаходиться поза сферою людського співжиття, а право діє лише в межах останньої; слід [овательно], Божество варто поза сферою правових відносин і, як чиста абстрактна ідея, що живе в недоступних глибинах людського духу, недосяжно для нападу і не потребує захисту земного правосуддя “.Помилковість же вчення, що виникло в кінці XVIII століття, Белогріц-Котляревський бачив в тому, що воно трактувало релігійні злочину тільки як порушення суб’єктивного права і, таким чином, абсолютно упускало з уваги суспільне значення релігії.Знову ж правильним, найбільш доцільним Белогріц-Котляревський вважав розуміння релігійних злочинів як посягання “на загальні релігійні підстави державного порядку”. Таке розуміння проводив у своїх працях професор кримінального права Віденського університету Вільгельм Еміль Вальберг (Wilhelm Emil Wahlberg, 1824-1901).Перевагою теорії Вальберга російський правознавець вважав те, що вона, “по-перше, дає міцне обгрунтування релігійних злочинів, а по-друге, вказує їх належний коло”. “Ця теорія, – писав Белогріц-Котляревський, – виходить із зовсім вірною точки зору, що завдання держави простягається за межі охорони інтересів, що входять в зміст прав або приватних осіб або безпосередньо держави, бо останнє має право охороняти і такі інтереси, які, не входячи в зміст чиїхось прав, утворюють в той же час істотно необхідна умова його життєвості, його розвитку.Забороняючи публічні непотрібні дії або поширення непотрібних творів, малюнків або зображень, держава, очевидно, виходить не з міркувань недоторканності чиїхось прав, а з міркування значення моралі, як однієї з основ суспільного ладу. Таким чином, об’єктом злочину може бути не тільки недоторканність прав, що належать або приватним особам або безпосередньо державі, а й загальні підстави соціального порядку, приголомшливий грубими порушеннями моральності або релігійності “.Наведені висновки докторської дисертації свідчать, що Белогріц-Котляревський піднявся в своєму історико-догматичному вивченні теми злочинів проти релігії до теоретичного осмислення сутності об’єкта злочину як такого.У 1887 році Л.С. Белогріц-Котляревський став ординарним професором Демидівського юридичного ліцею. Влітку 1891 року повернувся в своє рідне Київський університет. 19 вересня ординарний професор кримінального права Белогріц-Котляревський прочитав студентам юридичного факультету першу свою лекцію. Вона була присвячена завданню і методу науки кримінального права. Леонід Сергійович викладав в Університеті Святого Володимира до самої своєї смерті в 1908 році.

Джерело: http://lawbook.online/gosudarstva-prava/leonid-sergeevich-belogrits-kotlyarevskiy-1855-38338.html

The post Леонід Сергійович Белогріц-Котляревський appeared first on Полтавський юридичний інститут.

Иоанн Шанхайский и Сан-Францисский

После Гражданской войны Михаил со своими родителями оказывается в Сербии, где в 1925 оканчивает богословский факультет Белградского университета. Тогда же у него созревает желание принять монашество, и в 1926 митр. Антоний постригает его с именем Иоанн, в честь прославленного Церковью его предка — свт. Иоанна, митр. Тобольского (Максимовича).

В 1934 за последней в своей жизни епископской хиротонией митр. Антоний (Храповицкий) возводит иером. Иоанна в сан епископа и направляет его в Шанхай, с трогательным письмом к архиеп. Димитрию Хайларскому, где пишет: “Как мою душу, как мое сердце посылаю к Вам Владыку Епископа Иоанна. Этот маленький, слабый физически человек, по виду почти как дитя — есть чудо аскетической стойкости и строгости”.

В Щанхае еп. Иоанн вел жизнь сурового аскета, лишал себя сна и пищи, носил зиму и лето сандалии без чулок, его ряса была похожа больше на одежду нищего. Там им создается приют для бездомных детей во имя св. Тихона Задонского, в котором воспитывалось более трех тысяч детей.

Подвижник и великий молитвенник, еп. Иоанн управлял делами епархии, посещал больных в госпиталях, оказывал огромное духовное влияние на всю русскую колонию в Китае и на Дальнем Востоке, будучи духовным руководителем многих беженцев из России. При участии владыки в Шанхае русскими были выстроены кафедральный собор Пресвятой Богородицы “Споручницы грешных” и величественная Свято-Николаевская церковь — храм-памятник Царю-Мученику.

После прихода в 1949 к власти коммунистов практически вся русская колония покинула Шанхай. Владыка Иоанн возглавил исход русских беженцев, сначала на Филиппины, а затем в Америку. На острове Тубабау был устроен в просторном военном бараке временный “собор”, в котором служил сам владыка. Каждый вечер он обходил с молитвой и благословлял все палатки беженцев. По молитвам святителя за все время пребывания русских на острове не было ни одного шторма. Лишь после их отъезда в Америку тайфун уничтожил все следы пребывания людей на острове.

Во все периоды своего епископства: Шанхайский (1934 — 49), Брюссельско-Парижский (1951—63) и последний, Сан-Францисский (1963—66), владыка Иоанн пребывал в постоянной молитве — в храме, в своей келье и даже при поездках в самолете и автомобиле. Пищу, как правило, он принимал единожды в день. Он даже не имел постели, а в краткие моменты отдыхал в кресле. Окружающих он поражал смирением и скромностью во всем, никогда не говорил о своих успехах и трудах, хотя их было немало. За время епископства владыки его усердием были выстроены замечательные храмы: храм-памятник св. прав. Иова Многострадального в Брюсселе в память Царя-Мученика, кафедральный собор Божией Матери “Всех Скорбящих Радости” в Сан-Франциско, крипта которого стала усыпальницей блаженного архиепископа Иоанна.  

Похороны владыки в июле 1966 в Сан-Франциско были выражением торжества Православия. Шесть дней у открытого гроба теснились прощающиеся, пять архиереев приехали на отпевание. Городские власти впервые в истории Сан-Франциско дали разрешение на захоронение в соборе, и до сих пор тело его пребывает нетленно (паства не допустила бальзамирования) в крипте кафедрального собора. Усыпальница стала местом постоянных молитв почитателей, служащих панихиды по почившем. Читается Псалтирь, у мощей обильно подаются исцеления недугующим и болящим, записано немало чудес.

2 июля 1994 владыка Иоанн прославлен Русской Зарубежной Церковью и причтен к лику святых.

The post Максимович Михайло Борисович appeared first on Полтавський юридичний інститут.

Дмитрієв Микола Андрійович народився у місті Харкові 10 квітня 1867 року, в сім’ї урядовця Андрія Степановича Дмитренка, який походив із селян Козачої Лопані на Харківщині. Початкову освіту Микола здобув удома, а далі навчався в гімназії. Після закінчення гімназії, Микола поступає до Харківського університету на юридичний факультет.В серпні 2007 року виконком Полтавської міської Ради прийняв рішення про встановлення меморіальної дошки видатному українському громадському діячеві, видавцю Миколі Андрійовичу Дмитрієву…Вона буде вмонтована у фасад будинку на майдані Конституції № 3.

У 1892 році по закінченню університетського курсу, Микола Дмитрієв відбував військову службу в Полтаві. Тут він потайки одружився з домашньою вчителькою Ганною Тимофіївною Теплицькою – дочкою кріпачки з Іваново-Вознесенська. За рік, звільнившись з війська, виїхав до Сум, де розпочалася його адвокатська кар’єра. Працює у цукрових магнатів Харитоненків. Та його весь час тягло до Полтави. І коли в серпні 1894 року Миколі Дмитрієву запропонували місце секретаря «Полтавських губернських відомостей», він з радістю повертається до Полтави. Згодом Микола Дмитрієв залишає роботу в газеті і займається адвокатською діяльністю. Його публічні виступи, як адвоката в судових процесах на захист бідних селян, пристрасні публіцистичні статті з актуальних проблем суспільного життя, зробили його популярним в Полтаві. Селяни називали його «своїм адвокатом», а газети того часу писали «бувши присяжним повіреним, він давав широку, часто зовсім дармову поміч бідним людям…». Відомий судовий процес в якому брав участь адвокат Дмитрієв – це справа братів Скитських, яких звинувачували у вбивстві секретаря Полтавської Духовної консисторії Комарова. Микола Дмитрієв багато зробив по організації захисту братів, їздив до Москви і Петербургу, запрошував відомих адвокатів. Цей судовий процес тривав 3 роки з 1899 по 1901, брати Скитські були виправдані. Виступав Микола Дмитрієв, як адвокат по спадковості Олени Пчілки, у зв’язку смерті Єлизавети Іванівни Драгоманової. Виступав по захистуВасиля Горленка, в справі з лихварями (до речі, цей процес програв, через що на якийсь час загострились його стосунки з Горленком).

В Полтаві Микола Дмитрієв поступово стає помітним громадянським діячем, душею і організатором передової української інтелігенції. Навколо нього гуртувалися люди з демократичними і патріотичними переконаннями: Панас Мирний, Г. Маркевич, В. Василенко, Л. Падалка та інші.

Ще напередодні відкриття пам’ятника І.П.Котляревському у 1902 році, на сторінках полтавської преси, розгорнулася дискусія навкруги спорудження будинку Полтавського губернського земства. Будинок будувався, за ухваленим земством, проектом архітектора Василя Кричевського, в оригінальному стилі, у якому б відбилися ознаки будівництва українського народу. Микола Дмитрієв гаряче підтримав цю ідею. Ідея його статті знайшла широкий відгук. ЇЇ палко підтримали Панас Мирний,Григорій Ротмістров та інші полтавці. І боротьба завершилася перемогою. Навесні 1904 року розпочалося будівництво будинку земства за проектом В.Кричевського. Тож, зведений у 1903-1908 роках будинок Полтавського губернського земства став першим прикладом українського архітектурного стилю.

У 1905-1906 роках в Полтаві створюється осередок Української Радикально-Демократичної Партії (УРДП) на чолі з Дмитрієвим, зав. статистичним відділом губернського земства Гр. Ротмістровим та іншими. Члени партії організували «Селянську Спілку» і взяли участь у виборах в Першу Державну Думу. Своїм політичним завданням УРДП поставила відстоювання автономії України.

20 листопада 1905 року в Полтаві проходив губернський з’їзд Союзу вчителів і діячів народної освіти. На з’їзді з доповіддю виступив Микола Дмитрієв, в якій охарактеризував сучасне становище школи, «ненормальність становища навчальної справи на Полтавщині», підкреслив необхідність реформування школи в Україні. В резолюції з’їзду говорилося: «Для українського населення, на території України народна школа повинна бути українською, тобто викладання повинно бути рідною, українською мовою». Постанова з’їзду вимагала видавництво підручників українською мовою, організацію учительських курсів з української мови, літератури та історії України. Саме видавництво «Український учитель», створене у 1906 році по ініціативі М. Дмитрієва, Панаса Мирного, Г. Маркевича, протягом 1906-1908 роках видало 16 назв українськомовної літератури, в тому числі і підручники для українських шкіл. У 1906 році М. Дмитрієв разом з Панасом Мирним засновує Спілку вчителів-українців і стає її першим Головою. Він також засновує Товариство допомоги учням, при училищі 1-го розряду Шевелевої.

У 1907 році, в Києві було створено Загальна Безпартійна Українська організація (ЗБУО) на чолі зСергієм Єфремовим. Від Полтавської Громади в ЗБУО ввійшов М. Дмитрієв. Серед членів цієї організації були М. Лисенко, М. Кононенко, І. Стешенко, Є. Чикаленко та інші. Організація займалася видавничою справою, пропагандою української літератури, організацією ювілеїв українських діячів.

Яскраве життя Миколи АндрійовичаДмитрієва раптово обірвалося на 42-му році – 6 липня 1908 року. Він потонув у річці Псьол, поблизу села Яреськи, рятуючи сільську дівчину. Його трагічна смерть сколихнула всю Росію. Кажуть, того дня на відспівуванні біля Срітенської церкви зібралася майже вся Полтава. «Рідний край» тоді писав: «Смерть шановного Миколи Андрійовича – се велика втрата для України, вона в йому загубила одного із своїх щирих синів і пильних невсипучих робітників» У 1911 році київська газета «Рада» писала про Дмитрієва: «таких людей не забувають, вони залишають в громадянстві світлий гарний слід». Панас Мирний називав його «щирим громадянином своєї країни Все його життя було наповнено працею для української справи…Його жвава, ретельна натура жила вірою в кращу долю України, жила працею для неї».

Поховали Миколу Андрійовича Дмитрієва на старому міському цвинтарі. За проектом В. Кричевського на могилі спорудили гранітний монумент у вигляді каплиці в українському стилі, з погруддям Дмитрієва.

Джерело:

Полтавщина: краєзнавчі історичні матеріали про Полтавщину

https://uk.wikipedia.org/wiki/Дмитрієв_Микола_Андрійович

The post Дмитрієв Микола Андрійович appeared first on Полтавський юридичний інститут.