Лекції ІДПУ

Лекція 5-6. Державний лад і право України у складі Російської

(ХІХ – початок  ХХ ст.)

1. Суспільний лад на території України у складі Російської імперії.
2. Державний лад на території України у складі Російської імперії.
3. Джерела та основні риси права Російської імперії на території України.

1. Суспільний лад на території України у складі Російської імперії.

Суспільний лад на території України у складі Російської імперії носив феодальний характер. Згідно законодавства Російської імперії населення за своїм правовим становищем поділялося на чотири стани: дворянство, духовенство, міщани і селяни. Дворяни і духовенство – феодальнопривілейовані стани, які не підлягали оподаткуванню. Дворяни мали широкий доступ до органів державної влади і управління, користувалися широкими економічними та особистими правами.

Міщани (різночинці) відносилися до особисто вільного непривілейованого населення. Правове становище міського населення не було однорідним і залежало від соціального становища мешканців міст. У містах проживали і представники інших станів: дворяни й духовенство. Особливу групу міського населення складали купці та власники промислових підприємств, що свідчило про початок зародження нових суспільних станів – буржуазії та найманих робітників.

Селяни за правовим становищем поділялися на три групи: 1) особисто вільні селяни (козаки); 2) державні селяни; 3) поміщицькі (кріпосні) селяни. Переважна частина українського селянства перебувала у кріпосній залежності від поміщиків. Кріпосні селяни користувалися обмеженими особистими та майновими правами. Вони не мали права залишити свого поміщика, змушені були виконувати різноманітні повинності та сплачувати оброк на користь поміщика за користування земельним наділом.

 У першій половині XIX ст. політичний і соціально-економічний розвиток  Російської імперії гальмувало панування феодально-кріпосницької системи. Ринкові виробничі відносини, що розпочали формуватися у промисловості та сільському господарстві потребували найму робочої сили, свободи підприємництва, вільного обороту капіталів. Але кріпосне право стримувало розвиток ринку у всіх галузях економіки, що стало причиною широкої політичної боротьби за відміну кріпосництва.

Російське самодержавство, зрозумівши невідворотність процесу прогресивних змін у суспільстві в 1857 р. розпочало підготовку до проведення селянської реформи. 19 лютого 1861 р. імператор затвердив законодавчі акти, які передбачали основні принципи проведення реформи: 1) Маніфест про відміну кріпосного права; 2) Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; 3) Положення про викуп землі; 4) Правила про порядок приведення в дію Положень про селян. Окрім зазначених законодавчих актів нормативну базу для проведення селянської реформи в Україні складали так звані Місцеві положення, що поширювали свою чинність лише на територію українських губерній.

Стаття 1 Маніфесту скасовувала кріпосне право і проголошувала бувших кріпосних селян «вільними сільськими обивателями». Але впродовж перших 9 років за селянами зберігався статус тимчасовозобов’язаних, що передбачало виплату оброку та відробіток панщини. Водночас на селян, які звільнялися від кріпосної залежності, без обмежень поширювалася чинність законів Російської імперії. Їм надавалися особисті та майнові права. Селяни могли вступати в договірні відносини, займатися підприємництвом, звертатися з позовами до суду, створювати органи самоврядування.

Реформа передбачала обов’язковий викуп селянами землі у поміщиків. Ціна землі розраховувалася таким чином, щоб отримані поміщиками кошти давали їм такий прибуток у вигляді банківських відсотків, як і оброк з кріпосних селян у минулому. З огляду на те, що сума оброку складала 9 крб., а банківський відсоток 6%, вартість земельного наділу дорівнювала 150 крб. У зв’язку з тим, що селяни не мали необхідних коштів для викупу землі, держава надавала їм кредит на 80% викупної суми терміном на 49 років під 6% річних. В українських губерніях розміри наділів, що повинні були перейти у власність селян, нерідко були меншими, ніж ті, які знаходилися у їх фактичному користуванні. У таких випадках поміщики мали право зменшувати розмір наділу, що підлягав викупу, а це вело до обезземелення селян. Отже, реформа проводилася за рахунок селян, захищала інтереси поміщиків та принесла значний прибуток державі.

Селянська реформа тягнула за собою необхідність проведення інших буржуазно-демократичних реформ. Реформа поліції передбачала утворення повітових поліцейських управлінь, нових ланок та підрозділів поліції, розширення штатів органів поліції, частково звільняла поліцію від нехарактерних їй функцій. Загалом поліцейська реформа виявилася непослідовною і мала незавершений характер.

Однією з найпослідовніших реформ 60–70-х років стала судова реформа 1864 р. Вона передбачала впровадження наступних буржуазно-демократичних принципів організації суду та судочинства: відділення суду від адміністрації, позастановість суду, виборність суддів і колегіальність суду, запровадження інституту присяжних засідателів та присяжних повірених (адвокатів), незмінюваність суддів та слідчих, відділення судового процесу від попереднього слідства, рівність всіх перед судом і законом, змагальність та гласність процесу. Згідно з «Впровадженням судових установ» 1864 р. до системи загальних судів увійшли: судові палати і  окружні суди; до системи мирових судів – з’їзди   мирових суддів та  мирові суди. Компетенція вищого касаційного суду залишилася за сенатом. Запроваджена система судоустрою передбачала чітко визначену компетенцію та юрисдикцію судів, судочинство здійснювалося на основі буржуазно-демократичних принципів. Але судова контрреформа 1889 р. ліквідувала мирову юстицію, інститут присяжних та низку інших прогресивних досягнень у формуванні буржуазної системи судоустрою і судочинства.

Згідно з «Положенням про губернські та повітові земські установи» у 1864 р. в Україні було створено органи місцевого самоврядування. Земства складалися з губернських і повітових зборів – розпорядчих органів та управ – виконавчих органів. Члени повітових земських зборів обиралися за трьома виборчими куріями – землевласницькою, міською і селянською. Повітове земство зі свого складу обирало членів губернських земських зборів. Функції земств обмежувалися адміністративно-господарськими справами, культурно-освітньою та благодійницькою діяльністю за рахунок використання місцевого бюджету. Але незважаючи на доволі обмежені повноваження, земства знаходилися під контролем губернатора та поліції. Контрреформа 1890 р. значно посилила урядовий контроль за земствами.

Військова реформа, що проводилася протягом 1864–1874 рр., передбачала створення військових округів, запроваджувала загальну військову повинність замість рекрутського набору, термін проходження військової служби скоротила з 25 років до 6 років у сухопутних військах та до 7 років на флоті.

2. Державний лад на території України у складі Російської імперії.

Наприкінці ХVІІІ – початку  ХІХ ст. держаний лад Російської імперії зазнав певних змін. Внаслідок державно-правової реформи проведеної на початку ХІХ ст. повноваження вищих органів державної влади і управління у Російській імперії належали імператорові, імператорській канцелярії, сенату, державній раді, комітету міністрів, міністерствам. Всю повноту влади при цьому зосереджував у своїх руках імператор (самодержець), а отже за формою правління Росія була класичною абсолютною монархією.

Відповідно до царського указу «Установлення для управління губерній» 1775 р. наприкінці ХVІІІ ст. в Україні розпочалася адміністративно-територіальна реформа. Вона  передбачала ліквідацію полково-сотенного поділу та запроваджувала наступні адміністративно-територіальні одиниці: генерал-губернаторство, губернія, повіт, волость. На початок XIX ст. територія України була поділена на 9 губерній та 3 генерал-губернаторства: Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії входили до Малоросійського генерал-губернаторства; Волинська, Київська, Подільська губернії – до Київського генерал-губернаторства; Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії – до Ново­російського генерал-губернаторства.

На місцях адміністративні, судові та поліцейські повноваження належали губернаторам, військові – генерал-губернаторам, яких на невизначений термін призначав імператор. Губернатор здійснював владні повноваження  через губернське правління, до складу якого входили віце-губернатор, радники, прокурор, казенна палата, рекрутське та поліцейське присутствія, губернський суд та інше. Повітове правління очолював капітан-справник, який підпорядковувався губернаторові. Йому належали адміністративні та поліцейські повноваження. В губерніях і повітах діяли дворянські зібрання – представницькі органи дворян, які мали певний вплив на губернське та повітове правління. На початку XIX ст. царський уряд завершив ліквідацію міського самоврядування, яке діяло на основі магдебурзького права. Останнім у 1835 р. було скасовано самоврядування  Києва (Див. сх. 17).

 На початку XX ст. у Російській імперії наростала загальна соціально-економічна та політична криза. Спричинила її самодержавна форма правління, недосконалість ринкових відносин у сільському господарстві, утворення монополій, соціальна незахищеність населення, національний гніт, відсутність політичних свобод. На цьому ґрунті зростала політична активність народу та національно-визвольний рух на підвладних імперії територіях, що у кінцевому результаті вилилося в буржуазно-демократичну революцію 1905–1907 рр. Це змусило російський царизм піти на проведення демократичних реформ. 6 серпня 1905 р. імператор ухвалив Маніфест про запровадження Державної думи. Відповідно до Маніфесту Державна дума це представницький орган, що обирався терміном на 5 років на основі не всезагального, цензового, станового нерівного і непрямого виборчого права. Думі належало  право законодавчої ініціативи та право на обговорення законодавчих пропозицій, які через Державну раду передавалися для затвердження імператорові.

Маніфест 17 жовтня 1905 р. проголосив введення громадянських свобод, легалізував діяльність політичних партій і надавав законодавчі повноваження Державній думі, а отже передбачав встановлення конституційної монархії. Основні державні закони від 23 квітня 1906 р. встановили двопалатний парламент, але право санкціонувати закони залишили за імператором. В Основних законах зазначалось, що імператор разом з Державною радою Державною думою здійснює законодавчу владу, але без імператорського затвердження жоден закон не може набути сили. Таким чином, Російська імперія за формою правління перетворилась на псевдоконституційну (квазіконституційну) монархію.

27 квітня 1906 р. розпочала роботу І Державна дума. До її складу було обрано 102 депутати від українських губерній. Вони утворили українську парламентську громаду, яка поставила вимогу про надання Україні автономії. Вже через 2,5 місяці робити демократична спрямованість діяльності думи стала причиною її розпуску. За умов поліцейсько-чорносотенного свавілля та реакції відбулися вибори до ІІ Державної думи. Проте, склад ІІ думи виявився не менш радикальним, ніж першої. Вона розпочала свою роботу 20 лютого 1907 р., а 3 червня 1907 р. була розпущена царем. Одночасно з розпуском ІІ Державної думи імператор без її участі ухвалив новий антидемократичний виборчий закон, який забезпечив обрання поміщицько-чорносотенного складу Державної думи. Ця подія отримала назву «третьочервневої монархії», або «третьочервневого перевороту», що призвело до встановлення поліцейського реакційного режиму. Таким чином, в Росії було фактично відновлено абсолютну монархію у формі бонапартистського самодержавства.

3. Джерела та основні риси права Російської імперії на території України.

У період з 1804 по 1808 рр. з метою здійснення державно-правової реформи уряд Російської імперії організував проведення кодифікації російського і українського права. Внаслідок цього були підготовлені збірники українського права – «Звід місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі» і «Зібрання малоросійських прав 1807 р.». Незважаючи на те, що Зібрання не санкціонував імператор, воно  стало першою збіркою діючих норм цивільного права  України. У 1811 р. відбулася остання публікація Литовського статуту, норми якого залишилися діючими на території  України. Отже, до 1840 р. чинними залишалися джерела вітчизняного національного права.

З метою встановлення єдиної системи законодавства на всій території Росії та ліквідації українського національного права уряд у 1840–1842 рр. поширив на територію України чинність «Зводу законів Російської імперії» у ХV-ти томах. Характеризуючи основні галузі права слід відзначити, що у першій половині XIX ст. цивільне законодавство було систематизоване у X томі Зводу законів. Основне місце цивільне законодавство відводило регулюванню відносин власності. Вперше законодавство давало поняття права власності, як права: «володіти, користуватися і розпоряджатися майном довічно і спадково».

Звід законів детально регламентував зобов’язальне право, яке передбачало регулювання договорів обміну, купівлі-продажу, майнового найму, постачання і підряду, договорів товариства та особистого найму. Закон передбачав наступні засоби забезпечення договорів: порука; неустойка; заклад нерухомості; заклад рухомого майна. Стосовно спадкового права Звід законів передбачав успадкування за заповітом або за законом. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами усного звичаєвого права та канонічного права.

Джерелами кримінального права в Україні стали ХV том Зводу законів та Уложення про покарання кримінальні та виправні, введене у дію 1846 р. Вони містили значну кількість неузгоджених і суперечливих норм і статей. У загальній частині Уложення давалося визначення злочину. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини та проступки, але не проводилося чіткої межі між визначенням злочину і проступку. Тяжкими злочинами традиційно кваліфікувалися злочини проти православної віри, проти держави і особи імператора, заколоти. Уложення розрізняло злочини проти порядку управління, посадові злочини, злочини проти особи, майнові злочини. Система кримінальних покарань за скоєні злочини передбачала смертну кару, каторгу, побиття батогами, клеймування, позбавлення прав і привілеїв. До виправних покарань відносилися заслання, відправка до арештантської роти, позбавлення волі, штраф, догана.

На еволюцію правової системи царської Росії у другій половині ХІХ –  початку XX ст. впливали як нові соціально-економічні умови, так і заго­стрення політичної боротьби. Це зумовило суперечливість права. У своїй основі воно залишалося феодальним (становим), однак до нього все більше проникали норми та принципи буржуазного права. Однією із ознак розвитку права буржуазним шляхом є його кодифікація. Протягом XIX ст. кодекси розробляли у більшості континентальних країн Європи. Російська бюрократія негативно ставилася до видання галузевих кодексів. Робота кодифікаційних комісій розтягувалася на довгі роки, підготовлені проекти кодексів так і не набули чинності.

Основними джерелами права залишилося «Повне зібрання законів Російської імперії» 1830 р.  та «Звід законів Російської імперії» 1832 р. У галузі кримінального права діяла більша частина норм «Уложення про покарання кримінальні та виправні». У 1866 та 1885 рр. набули чинності його нові редакції, зміст яких було приведено у відповідність із пореформенним законодавством. Проте і нові редакції містили певні прогалини та казуїстичність норм. На початку ХХ ст. новим джерелом кримінального права Росії стало Кримінальне уложення 1903 р.

Основним джерелом цивільного права залишався  10-й том Зводу законів. Цивільно-правові норми містилася в актах, які вищі органи влади ухвалювали у процесі проведення буржуазно-демократичних реформ: Судових статутах, Тимчасових правилах про волосний суд, Постановах Державної ради, Узаконеннях уряду, тощо.

У галузі адміністративного законодавства найважливіше місце посідало Положення про заходи з охорони державного порядку та громадського спокою від 14 серпня 1881 р. Воно стало юридичною підставою адміністративно-поліцейського терору. Незважаючи на те, що термін чинності Положення 1881 р. складав  три роки, уряд поновлював його дію до повалення самодержавства.

Джерелом права залишалося звичаєве та канонічне право. Звичаєве право застосовувалося волосними судами для врегулювання майнових спорів та при розгляді дрібних проступків. Правові звичаї використовували для регулювання відносин у галузі підприємництва за умови відсутності норм закону. Однак використання правового звичаю не могло суперечити вимогам закону. Шлюбно-сімейні відносини врегульовувалися переважно нормами звичаєвого та канонічного права.

Сформувалися такі основні галузі права, як державне, адміністративне, цивільне, кримінальне, процесуальне. Нове законодавство враховувало потреби буржуазного розвитку. Значну роль в утвердженні принципів буржуазного права відігравали департаменти Сенату. Здійснюючи тлумачення норм права, Сенат поступово пристосував застарілі положення до потреб правового розвитку буржуазного суспільства. Починаючи з 1863 р. розпочалася публікація періодичного зібрання узаконень та розпоряджень уряду.

Після звільнення селян від кріпосної залежності розширилася сфера застосування цивільного права. Селяни стали більш активними учасниками цивільних правовідносин. Проте в цілому зміни цивільного законодавства мали незавершений характер і не сприяли ліквідації феодальних пережитків. Зобов’язальне право цього періоду базувалося на принципах договірної свободи та рівноправності учасників договору. Але в умовах царської Росії це створювало умови для нав’язування кабальних угод. Формувалося фабричне законодавство, яке врегульовувало відносини між роботодавцями та найманими робітниками. Воно відверто захищало інтереси буржуазії.

Уложення про покарання кримінальні та виправні редакції 1885 р. містило деякі принципи буржуазного кримінального права. Так, законодавство тепер виходило з того, що немає злочину, якщо немає вказівки на це у законі. Проголошувався принцип вини у формі умислу і необережності. В нормах Уложення закріплювалися всі елементи складу злочину (об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона) та умови застосування покарань. У той же час зберігалося багато дефініцій феодального права. На першому місці в Уложенні 1885 р. стояли злочини проти релігії. Феодальним пережитком було притягнення до відповідальності дітей, починаючи з семилітнього віку. Нечітке трактування об’єкту злочину відбилося на структурі Уложення. Воно містило велику кількість складів злочинів, які, нерідко, принципово не відрізнялися. В цілому ж у пореформеному праві були докладно визначені всі види посягань на особу, власність, посадові злочини та злочини проти порядку управління. Найбільш небезпечними вважалися політичні злочини – заколот, державна зрада, що знайшло своє відображення у  Кримінальному уложенні 1903 р. Законодавство передбачало значну кількість видів покарань за злочини: смертну кару, заслання, каторжні роботи, багато видів позбавлення волі, спеціальні покарання за службові злочини, тілесні покарання для селян. До кінця століття зберігався розподіл покарань на основні та додаткові.

Завершилося виділення в самостійні галузі кримінально-процесуального та цивільно-процесуального права. Буржуазні принципи судового процесу, проголошені в ході проведення судової реформи 1864 р., залишалися переважно незмінними до початку XX ст., хоча реакційні кола всіляко прагнули звузити буржуазні завоювання в судочинстві. Судові статути 1864 р. чітко і послідовно регламентували процесуальний порядок розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ у слідчих та судових органах. Великим досягненням кримінально-процесуального права Росії стало проголошення таких демократичних принципів правосуддя, як усність, гласність, змагальність, безпосередність, право звинувачуваного на захист. Прогресивне значення мало проголошення в кримінально-процесуальному праві презумпції невинуватості, згідно з якою будь-яка особа вважалася невинною до того часу, поки її вина не буде доведена вироком суду. Скасовувалася система формальних доказів. На зміну їй прийшла буржуазна система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням. В умовах самодержавної Росії сам факт законодавчого закріплення таких норм слід розцінювати як значний прогресивний крок на шляху демократизації правосуддя.

Лекція 7. Держава і право  України у 1917 – 1920 рр.

1. Становлення Української Народної Республіки (УНР).
2. Українська держава гетьмана П. Скоропадського.
3. Українська Народна Республіка часів Директорії.

1. Становлення Української Народної Республіки (УНР).

 Перемога Лютневої 1917 р. буржуазно-демократичної революції й повалення самодержавства докорінним чином змінило суспільно-політичний лад Росії. До скликання Всеросійських Установчих зборів найвищим органом влади став створений Державною думою з числа представників буржуазно-демократичних партій Тимчасовий уряд. Він ліквідував залишки феодального ладу, проголосив демократичні свободи й реорганізував місцеві органи влади і  управління (Див. сх. 24). Основне завдання Тимчасового уряду полягало у забезпеченні виборів до Установчих зборів та створення необхідних умов для їх діяльності. Установчі збори повинні були ухвалити конституцію Росії, яка б закріпила демократичний режим, республіканську форму правління і федеративний устрій.

На хвилі народного піднесення та згуртування національно-демократичних  сил у Києві 3 – 4 березня 1917 р. з ініціативи Товариства українських поступовців було створено Центральну Раду (ЦР). До неї увійшли українські соціалісти, представники робітничих, солдатських, студентських організацій, профспілок, кооперативів, духовенства. Головою Ради було обрано видатного історика та громадського діяча М. Грушевського. На початку свого існування ЦР, претендуючи на роль загальноукраїнського представницького органу, складалася лише з представників київських організацій. Тому виникло питання щодо її легітимності.

Важливе значення у реорганізації Центральної Ради мав Всеукраїнський національний з’їзд (конгрес), що відбувся у Києві 6 – 8 квітня 1917 р. за участі близько 600 представників від губерній, різних українських політичних, громадських та професійних організацій. Конгрес висловився за національно-територіальну автономію України у складі Російської федеративної демократичної республіки, визначення кордонів автономії, забезпечення прав національних меншин, які проживають в Україні. Делегати конгресу ухвалили рішення про необхідність створення місцевих органів самоврядування у формі сільських, повітових і губернських комітетів на основі рівного й загального виборчого права.

З’їзд обрав 150 членів Центральної Ради і делегував їй повноваження від імені українського народу вести переговори з Тимчасовим урядом Росії про надання Україні автономії. ЦР знову обрала головою М. Грушевського, президію та  Комітет (Малу раду) у складі 20 (пізніше 40) осіб, який до утворення уряду був по суті її виконавчим органом. Таким чином, Центральна Рада, що хоча й сформувалась шляхом делегування, а не через загальні демократичні вибори, за своїм представницьким складом, функціями та формами діяльності набула ознак передпарламенту – органу парламентського типу статус, якого не був врегульований юридично. ЦР наголошувала на тому, що вона є «тимчасовим органом і діє доти, доки не будуть вибрані вселюдним, рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські Збори».

Згідно з І Універсалом (10 червня 1917 р.) ЦР сформувала український уряд – Генеральний Секретаріат (ГС) на чолі з В. Винниченком, до якого входили генеральні секретарства, кількість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. На засіданнях ГС розглядалися питання внутрішньої та зовнішньої політики, оподаткування, судоустрою, військового будівництва тощо. Рішення приймалися у формі постанов, декларацій, інструкцій (Див. сх. 25).

Організовуючи місцеву владу і місцеве самоврядування, ЦР виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва. ЦР не порушувала питання про ліквідацію органів земського самоврядування, а рекомендувала переобирати їх там, де «влада зосталась в руках людей, ворожих до українства» (Див. сх. 26).

У нормотворчій діяльності Центральної Ради простежується два періоди. Перший (дожовтневий) мав політико-декларативний характер і полягав у розробці універсалів, роботі над проектом української конституції та підготовці проектів законів, необхідних для формування української  автономії. І Універсал ЦР ухвалила після того, як Тимчасовий уряд відмовився визнавати автономію України. І Універсал – політико-правовий документ у формі декларації, який проголошував право України на автономію у складі Росії. Після прийняття ЦР І Універсалу у липні до Києва прибула делегація Тимчасового уряду. За результатами переговорів ЦР ухвалила ІІ Універсал, за яким визнавала, що право визнавати за Україною статус автономії належить Всеросійським Установчим зборам. Зі свого боку Тимчасовий уряд Росії визнав Генеральний Секретаріат своїми крайовим органам в Україні.

Після більшовицького перевороту у листопаді 1917 р. у Петрограді розпочався другий етап нормотворчої діяльності, який полягав у  формуванні власної законодавчої системи. Визнавши антидемократичною й небезпечною для України більшовицьку владу в Петрограді, ЦР ІІІ Універсалом від 7 листопада проголосила Українську Народну Республіку (УНР) – автономію у складі  Російської федерації. За юридичною силою ІІІ Універсал слід кваліфікувати як конституційний законодавчий акт. Він закріпив державно-правовий статус УНР, її територію, вищі органи влади – ЦР і ГС. Універсалом передбачалося проведення широких демократичних перетворень: ліквідація приватної власності, встановлення 8-годинного робочого дня, відміна смертної кари, амністія політв’язнів, реформа судової системи, реформа місцевого самоврядування, надання прав і свобод національним меншинам. Насамкінець, Ш Універсал на 9 січня 1918 р. призначив вибори до Українських Установчих зборів, а їх перше засідання назначив на  22 січня 1918 р.  

Більшовицька агресія проти УНР та мирні переговори у Бресті стали причиною прий­няття IV Універсалу ЦР, який проголошував незалежність УНР. Універсал передбачав скликання Установчих зборів, які мали прийняти Конституцію УНР. Незважаючи на проголошений суверенітет, Універсал вказував на необхідність збереження федеративних зв’язків з республіками, що виникли на території колишньої Російської імперії. Одночасно з IV Універсалом Центральна Рада прийняли закон про національно-персональну автономію.

9 лютого 1918 р. українська делегація підписала Брестський мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією, що був, одночасно і актом визнання УНР цими державами. Окрім цього Україна уклала договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною про допомогу у війні з більшовицькою Росією. За допомогою німецьких та австро-угорських військ Центральна Рада відновила свою владу в Україні, але іноземна інтервенція остаточно підірвала її авторитет і довіру народу.

У зв’язку з ускладненням політичної ситуації, 29 квітня 1918 р. Центральна Рада розглянула та прийняла Конституцію УНР – «Статут про державний устрій, права і вольності УНР», що складалася з 8 розділів та 83 статей. Конституція проголошувала УНР суверенною державою, передбачала принцип розподілу влади, встановлювала парламентську республіку, надавала широкі демократичні права і свободи громадянам, забезпечувала право національно-персональної автономії. Проте Конституція УНР мала і низку недоліків. Вона не фіксувала адміністративно-територіальний поділ України, закріпила надто широкі повноваження за Всеукраїнськими зборами, не передбачала посади глави держави – президента та глави уряду – прем’єр-міністра.

2. Українська держава гетьмана П. Скоропадського

Навесні 1918 р., коли Центральна Рада остаточно втратила підтримку широких народних мас, зокрема селянства, генерал П. Скоропадський погодився на пропозицію німецької адміністрації взяти владу в свої руки. З цією метою 29 квітня 1918 р. у Києві було скликано конгрес хліборобів-землевласників, на який прибули близько 7 тисяч делегатів від 8 українських губерній. Конгрес проголосив запровадження в Україні нової організації державної влади у формі гетьманату та проголосив гетьманом генерала П. Скоропадського. Цього ж дня гетьман ухвалив і оприлюднив Грамоту до всього українського народу та Закони про державний устрій України. Ці законодавчі акти  передбачали розпуск Центральної Ради та її комітетів, проголошували утворення Української Держави, зафіксували тимчасову організацію державної влади, за православ’ям закріпили роль провідної державної релігії, встановили особливий статус козацтва, відновили приватну власність на землю, закріпили основні принципи законодавства.

До скликання Установчого сейму гетьман тимчасово ставав главою держави. Гетьманові належала законодавча влада. Він формував уряд – Раду Міністрів, був головнокомандувачем збройних сил, оголошував надзвичайний стан, вирішував питання війни і миру, формував склад Генерального суду. Повноваження вищих органів влади Закони закріпили за Радою міністрів та Фінансовою радою, які повністю підпорядковувалися геть­манові. Уряд сформував 10 міністерств: фінансів, закордонних справ, освіти, релігії, військове, торгівлі, продовольства, праці, охорони здоров’я, внутрішніх справ. За час існування держави П. Скоропадського гетьман тричі змінював склад уряду.

Адміністративно-територіальний поділ України залишався без змін. На місцях влада належала губернським, повітовим та волосним старостам, що призначались гетьманом з числа колишніх царських чиновників.                           П. Скоропадський започаткував проведення антидемократичної реформи земського самоврядування (Див. сх. 28). Отже, організація державної влади за часів гетьманату  носила тимчасовий характер, з огляду на це законодавство не закріплювало форму правління, політичний режим – одноосібна диктатура, що спиралася на армію і поліцію.

Законодавчий процес в Українській Державі відбувався з урахуванням основних принципів національної правової традиції та правової культури. Водночас гетьман використовував передовий законодавчий досвід Росії та Німеччини. В Українській Державі залишалися чинними Кримінальне Уложення 1903 р та цивільне законодавство Російської імперії з внесеними до них змінами та доповненнями. Продовжували свою дію окремі закони УНР.

За 5 місяців Рада Міністрів підготувала та передала на затвердження гетьмана близько 300 законопроектів. Як стверджував П. Скоропадський за період існування Української Держави ним було санкціоновано 400 законів. Законодавчий процес гальмувався відсутністю основного закону та тимчасовим характером організації державної влади. До найважливіших законів слід віднести: Закон про українську мову, Закон про громадянство, Закон про військову службу, Закон про установлення Сенату. Найсуттєвішим недоліком законодавства періоду гетьманату була його антидемократична спрямованість, відсутність правових норм, що передбачали  соціальний захист та гарантії для основної маси громадян.

3. Українська Народна Республіка часів Директорії.

Опозиційні режиму П. Скоропадського національно-демократичні партії об’єдналися і під час засідання Українського Національного Союзу 13 листопада 1918 р. прийняли рішення про відновлення УНР та створення Директорії. До складу Директорії увійшло 5 осіб на чолі з В. Винниченком. Вона виконувала функції вищого військово-революційного органу з метою ліквідації гетьманату. В результаті успішних дій військ Директорії 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади. Директорія проголосила відновлення УНР і розпочала виконувати функції вищого органу державної влади в Україні. 26 грудня 1918 р. вона сформувала уряд, оприлюднила свою політичну платформу та прийняла кілька законів.

У зв’язку з тим, що Директорія не була легітимним органом влади, постало питання про необхідність вирішення проблеми державної влади та прийняття конституції. 5 січня 1919 р. Директорія ухвалила Закон про скликання Конгресу трудового народу України. Конгрес формувався шляхом виборів у складі 528 делегатів. Право на участь у виборах належало тільки трудящим. Конгрес розпочав роботу 22 січня 1919 р. Делегати прийняли Закон про форму української влади та Універсал Трудового Конгресу. Враховуючи надзвичайно складну військово-політичну ситуацію в Україні Конгрес тимчасово делегував повноваження вищого органу державної влади Директорії (Див. сх. 29).

Конгрес ухвалив рішення про входження Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) до складу УНР на правах автономії. ЗУНР отримала назву Західноукраїнської області УНР. Але за умов ведення військових дій фактично процес об’єднання українських земель не відбувся.

Внаслідок міжпартійної боротьби та вимог з боку країн Антанти у квітні 1919 р. Директорію очолив С. Петлюра. У листопаді 1919 р. вся повнота влади перейшла до Головного Отамана УНР С. Петлюри. Наприкінці 1919 р. Директорія УНР розпалася. У січні 1920 р. в Кам’янець-Подільському було утворено Українську Національну Раду, що намагалась організувати скликання Державного Сейму та ухвалити тимчасову конституцію УНР. У квітні 1920 р. С. Петлюра підписав Варшавський договір, за яким Польща визнала УНР. За цим договором УНР втрачала значні території (Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину – ЗУНР) та потрапляла у залежність від Польщі.

12 листопада 1920 р. С. Петлюра затвердив Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в УНР та Закон про Державну Народну Раду. Але прийняті закони фактично не діяли за умов іноземної інтервенції та громадянської війни. На кінець листопада 1920 р. територію України окупували більшовицька Росія і Польща. УНР припинила своє існування. Ризький мирний договір 1921 р. між РСФРР та Польщею юридично зафіксував існуючий стан речей: Польща визнала УСРР, Росія і Польща встановили кордон між Польщею та УСРР і БСРР.

Семінари ІДПУ

Кодифікація права України у XVIII ст.

План

1. Причини кодифікації права України у XVIII ст.
   
2. Кодифікаційні акти українського права та їх загальна характеристика:
   а) «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р.,
   б) «Суд і розправа в правах малоросійських» 1750 р.,
   в) «Книга Статут та інші права малоросійські» 1764 р.,
   г) «Екстракт малоросійських прав» 1767 р.,
3. Зібрання малоросійських прав 1807 р.

Список літератури

Підручник.

Хрестоматія. Т.1.

Бойко І. Й. Держава і право Гетьманщини: навч. посібник. Львів: Світ, 2000. 120 с.

Гетьман Є.А. Кодифікація законодавства України: загальна характеристика, особливості, види: монографія / НАПрН України; НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування. Харків: Право, 2012. 192 с.

Дзейко Ж. О. Законодавча техніка на землях України імперського періоду (кінець XVIII – початок XX ст.). Бюлетень Міністерства юстиції України. 2007. № 12. С. 5–15.

Матвєєва Т.О. Джерела кодифікації права Гетьманщини у першій половині XVIII століття. Університетські наукові записки: часопис / Хмельн. ун-т упр. та права. Хмельницький. 2013. № 1 (45). С. 48–51.

Права, за якими судиться малоросійський народ / відп. ред. та авт. передм. Ю. С. Шемшученко; упоряд. та авт. нарису К. А. Вислобоков; редкол.: О. М. Мироненко (голова), К. А. Вислобоков (відп. секретар), І. Б. Усенко та ін.; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Київ, 1997. 548 с.

Прус В. З. Джерела права України – Гетьманщини першої половини XVIII ст. Часопис Академії адвокатури України. 2015. Т. 8. № 1. С. 38–46.

Рєзнік О.І. Система джерел українського права XVIII ст.: аналіз крізь призму кодифікації права Гетьманщини. Наукові праці: наук.-метод. журн. Миколаїв: ЧДУ ім. П. Могили, 2012. Вип. 171. Т. 183. Юриспруденція. Соціологія. С. 21–26.

Судова реформа 1864 р. в Україні

План

1. Причини проведення судової реформи.
2. Підготовка судової реформи та прийняття Судових статутів 1864 р., їх реалізація в Україні.
3. Судоустрій за судовою реформою:

а) мирові суди, з’їзди мирових суддів;

б) окружні суди, судові палати та сенат.

4. Прокуратура, судові слідчі та адвокатура за судовою реформою.
5. Основні засади судочинства за Судовими статутами.

Список літератури

Підручник.

Хрестоматія. Т.1.

Гессен И.В. Судебная реформа: монография. Санкт-Петербург: Типо-лит. Ф. Вайсберга и П. Гершунина, 1905. 267 с.

Горбачов В. Теорія та практика деполітизації діяльності прокуратури Російської імперії після судової реформи 1864 р. Науковий часопис Національної академії прокуратури України. 2018. № 1. С. 54–62.

Грошевий Ю.М. Судове слідство за Статутом кримінального судочинства 1864 р. // Вибрані праці. Харків, 2011. С. 265–270.

Інститут присяжних повірених на території України за Судовими статутами 1864 р. Право України. 2009. № 8. С. 147–153.

Лаврик Г.В. Статут цивільного судочинства 1864 р. і Цивільно-процесуальний кодекс 1895 р. як моделі цивільного судочинства в українських землях у складі Російської імперії та Австро-Угорщини в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Порівняльно-аналітичне право. 2016. № 3. С. 24–25.

Павлюк О.М. Правовий статус прокуратури за судовою реформою 1864 р. в Російській імперії. Актуальні питання держави і права. Вип. 65. 2012. С. 312–317.

Євмін А. М. Провадження в суді касаційної інстанції за Статутом кримінального судочинства. Часопис Київського університету права. 2013. № 4. С. 306–310.

Рум’янцев В.О., Середа О.В. Незалежність та інстанційність судової системи за судовою реформою 1864 р. (до 150-річчя судової реформи 1864 р.). Вісник Національної академії правових наук України. № 3 (78). 2014. С. 84–93.

Самойленко О. О. Реалізація судової реформи 1864 року в Україні: етапи і проблеми. Часопис Київського університету права. 2011. № 4. С. 23–27.

Середа О.В. Судова реформа 1864 р. // Велика українська юридична енциклопедія. Т.1. С. 711–716.

Середа О. В. Законодавче регулювання добору присяжних засідателів у Російській імперії за судовою реформою 1864 р. Право і безпека. 2010. № 4. С. 56–60.

Суспільно-політичний лад і право на українських землях на початку ХХ ст.

 План

1. Суспільно-політичний лад і право на українських землях у складі Австро-Угорської імперії:

а) суспільний лад,

б) державний лад,

в) джерела та основні інститути права.

2. Суспільно-політичний лад і право на українських землях у складі Російської імперії:

а) суспільний лад,

б) державний лад,

в) джерела та основні інститути права.

Список літератури

Підручник.

Хрестоматія. Т.1.

Бойко І. Й. Галичина у державно-правовій системі Австрії та Австро-Угорщини (1772–1918): навч. посібник / М-во освіти і науки України; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2017. 312 с.

Гончаренко В. Д. Маніфест про вдосконалення державного порядку 1905 // Велика українська юридична енциклопедія. Т.1. С. 476, 477.

Гончаренко В. Д. Суспільно-політичний лад і право в Україні (початок XX ст. – липень 1914 р.) // Антологія української юридичної думки: у 10 т. Київ: Вид. Дім «Юрид. кн.», 2005. Т. 10: Юридична наука незалежної України. С. 228–259.

Думич Х. Загальний порядок судочинства у Галичині за австрійським цивільним процесуальним кодексом 1895 р. Підприємництво, господарство і право. 2016. № 5. С. 96–101.

Єрмолаєв В. М. Вищі представницькі органи влади в Україні: історія, теорія та практика: монографія. Харків: Право, 2017. 448 с.

Зінченко О. В. Представники України в Державній думі Російської імперії 1906–17 // Велика українська юридична енци-клопедія. Т.1. С. 600–604.

Ковальчук І. Організація, структура та компетенція крайових судів у Галичині (1855–1918). Вісник Львівського університету. Серія юрид. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2017. Вип. 65. С. 30–39.

Ковальчук І. Організація судової влади у Галичині в складі Австрії та Австро-Угорщини (1772–1918). Підприємництво, господарство і право. 2018. № 5. С. 203–208.

Луцкий М. Конституционное обеспечение автономии Га-личины и Буковины в составе Австро-Венгрии и требования ее расширения в начале ХХ в. Legea si viata. 2016. № 2/2. С. 91–94.

Милько В. І. Участь депутатів від українських губерній та міст у роботі І–ІV Державних дум Російської імперії (1906–1917 рр.): історіографічний аналіз. Український історичний журнал. 2012. № 1. С. 153–170.

Моряк-Протопопова Х. Політична автономія Галичини та її вплив на діяльність галицького намісництва (середина ХІХ –початок ХХ ст.). Вісник Львівського університету. Серія юрид. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2012. Вип. 55. С. 88–98.

Никифорак М. В. Буковина в державно-правовій системі Австрії (1774–1918 рр.). Чернівці: Рута, 2004. 384 с.

Лекція 8-9. Держава і право Української Радянської Соціалістичної Республіки (1917-1991 рр.) в період нової економічної політики (1921 – 1929 рр.).

Семінари ІДПУ – Відродження української національної державності (1917–1921 рр.)

Семінари ІДПУ

Семінар ІДПУ – Проголошення і розбудова Української незалежної держави